Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, найняв його виноградарям і відійшов.

Мт 21,33-42

У роздумах над народженням Ісуса Христа визнаємо, що Він прийшов на землю об’явити нам правду про Бога і людину, відкупити нас з неволі гріха, повернути нам гідність дітей Божих. Іншими словами можемо сказати, що Спаситель засвідчив нам словами і вчинками любов Бога до людини. Показав нам Його як Отця, який турбується про своїх дітей.

Так само життя Йосифа і Марії було неустанним свідченням святості: віри і надії, довіри і любові до Бога. Турботою про Ісуса вони показали свою повну відданість небесному Отцеві.

Свідчити про Бога іншим – це поділитися з ними особистим пізнанням Його, бути знаком присутності і любові Христа у світі.

Таким свідком Ісуса у першій Церкві був святий первомученик Стефан, якого сьогодні вшановуємо. Його вважають першим, хто постраждав за віру в Христа. Своїм життям і смертю показав, наскільки глибоко пізнав Бога взагалі та Ісуса як Месію, найбільший скарб для себе. Стефан, знаючи, в кого увірував, не боявся прийняти мученицьку смерть. Будучи каменованим за віру в Ісуса, він засвідчив цим свою тверду віру і велику любов до Ісуса Христа. Доказом цього є слова останньої молитви святого Стефана: „Господи Ісусе, прийми духа мого. І впавши на коліна, крикнув сильним голосом: – Господи, не візьми їм цього за гріх” (Ді 7,59-60).

Життя Ісуса, Йосифа і Марії, святого Стефана та інших святих змінили світ. Він наповнився правдою, добротою та любов’ю. Ці дари були виразним знаком присутності й любові Бога до людей. Сучасний світ дуже потребує сьогодні духовних цінностей: правди і любові, справедливості і милосердя. Однак бракує людей, які б наповнили його цими Божими дарами. Щоб світ і життя стали кращими, потрібно наповняти його добром. А для цього спочатку самі маємо здобувати духовні дари: пізнавати Ісуса Христа, утверджувати свою віру і надію, керуватися правдою і справедливістю, зростати у любові до Бога і ближніх. Хто має дари, той може ділитися ними.

Свідчити про всемогутність і любов Ісуса – це наше право і обов’язок. Христос, навчаючи апостолів, сказав: „Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він свідчитиме за мене. Та й ви свідчитимете, бо ви зі мною від початку” (Йо 15,26-27), „Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним” (Мт 10,32-33).

Як ми свідчимо свою віру і любов до Ісуса, так Він і його дари присутні у світі. Настільки змінюється життя на землі. Якщо люди на словах вірують у Бога, а на ділі вірують у світ (забобони, ворожбу, гороскопи), визнають безсмертність своєї душі, а дбають про вигоду тіла, від цього не зміниться світ і життя у ньому, бо вони не мають Бога в серці. Тому каже апостол Павло: „Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме. Хто бо для свого тіла сіє, той з тіла пожне зотління; а хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне” (Гл 6, 7-8). Також Ісус висловився про це так: „Кожне бо дерево за своїм власним плодом пізнається; не зривають бо з тернини смокви, ані з ожини не збирають винограду. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж - з лихого (серця) лихе виносить, бо з переповненого серця говорять його уста” (Лк 6,44-45).

Як дерево пізнається по плодах, так про правдивість віри людини свідчать її вчинки. Вони визначають рівень нашої любові до Бога. Як віруємо в Ісуса на ділі, настілки любимо Його. Божа любов приходить у наше життя через вчинки, а не слова. Вона показує присутність Ісуса в ньому. Бо тільки там, де присутній Христос, панує його любов. Святі стали ними тому, що якнайбільше наповнили своє життя присутністю Ісуса, а через Нього повнотою Божих ласк. Це бачимо у житті святого Стефана. Коли Христос так само виразно, реально буде присутній і в нашому житті, ми відчуємо і побачимо, як його любов щедро наповняє і змінює нас. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист