Ти – Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву, і пекельні ворота її не подолають.

Мт 16,13-19

Християни вшановують святих не для їхньої земної слави й популярності. Ми пізнаємо життя святих, щоб наслідувати приклад їхньої святості, подібності до Христа та виконання Його науки. Церква прославляє апостолів Петра й Павла в один день як дві її найбільші духовні основи. Коли дивимося на постаті цих двох святих, то бачимо, наскільки вони різні: у своєму покликанні, за своїм темпераментом, у способі проповідування Христової науки. Але ці двоє святих рівні перед Богом, бо виконували Божу волю.

Апостол Петро був відповідальний за єдність у спільноті апостолів та первісну Церкву. У такий спосіб він проявляв любов і вірність Христові й потвердив її смертю в Римі. Павло став найбільшим місіонером на початках християнства. Він поширив віру та науку Ісуса серед багатьох поганських народів, заснував у них християнські спільноти.

Свято апостолів Петра і Павла − це чудова духовна подія, у якій ми переживаємо багато проявів Божих благословень для них та неймовірних прикладів для духовного життя християн різних часів. Це свято є особливим знаком «різноманітної Божої благодаті» у житті двох дуже різних людей, які після зустрічі з Христом, пережили надзвичайний досвід пізнання Господа та відкрили для себе настільки грандіозні Божі перспективи, що все їхнє життя набуло не тільки справжнього сенсу, але чітко розділилося на життя до зустрічі з Христом та життя після неї. Саме ця зустріч спрямувала їхні погляди, а також віру, надію та любов в одному напрямку – Божого Царства.

Обидва апостоли по-різному та в різний час пережили унікальний досвід зустрічі з Христом, що зумовило швидке поширення християнства від провінційного Єрусалима до сліпучої столиці імперії – Рима. Але бачимо, що Бог першого та другого провадив своїми дорогами. Господь у надзвичайний спосіб реалізував Свої задуми через смиренного та покірного рибалку й освіченого новонаверненого раввина Павла, адже Божа «сила виявляється в безсиллі».

Звичайний рибалка Петро був відважним та прямим у висловлюванні. Коли зустрів Ісуса, Він не завагався залишити попередню працю й піти за Ним, розпочати нове життя. Зустріч Петра з Воскреслим Христом, глибоке переосмислення значення Життя і Страстей Ісуса назавжди визначили його власне життя, яке сповнилося найбільшою посвятою, любов’ю та вірністю Спасителеві. Цей чоловік був здатний любити та наслідувати Христа. Так може любити тільки людина великого серця, сповнена дитячої простоти й відкритості. Завдяки відкритості на дії Божої благодаті, Петро, не маючи відповідної «богословської» підготовки, вже в перший день свята Зіслання Святого Духа тільки одною проповіддю навернув 3000 осіб.

Апостол Павло особисто не бачився з Ісусом Христом, а зустрів Його у видінні дорогою до Дамаску, коли переслідував християн. Павло був людиною трьох світів: мав єврейське коріння, грецьке виховання та римське громадянство. Усе це пізніше чудово послужило справі Євангелія: його єврейське коріння дало йому змогу краще усвідомити Боже діяння в Історії Спасіння; грецьке виховання полегшило комунікацію з язичниками та вченими людьми зрозумілою для них мовою; римське громадянство допомогло йому здійснити три місійні подорожі країнами Малої Азії.

До зустрічі з Христом, Павло жорстоко переслідував християн, як ворогів єврейської релігії. А після пізнання Ісуса, став ревним проповідником та захисником Христової віри та науки. Він написав чотирнадцять листів – пояснень Євангелія Ісуса, в яких ділився особистим досвідом життя у Христі та результатами дії Бога в ньому. Віра та любов до Ісуса, а не закон і жертви, стали для Павла основою спасіння, щастя людини з Богом.

Завдяки натхненному служінню апостолів Петра й Павла, у кожному великому місті Малої Азії, Греції та Італії була створена як мінімум одна християнська Церква. У Діяннях апостолів читаємо, що завдяки свідченню апостолів Добра Новина дуже швидко огорнула 32 країни, 54 міста й 9 середземноморських островів.

Задля віри у Христа й поширення Євангелія обидва апостоли заплатили найвищу ціну – жертву власного життя.

У часи переслідування християн Нероном Павлові, як римському громадянинові, відрубали голову, а Петра розіп’яли головою вниз, бо він вважав себе недостойним бути розп’ятим так, як його Господь. Життя Петра й Павла залишаються актуальним та живим прикладом освячення й спасіння також для християн двадцять першого століття. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист