Кожний хлопець, первородний, буде посвячений Господеві.

Лк 2,22-40

Недавно ми святкували народження Божого Сина, а сьогодні урочисто святкуємо ще одну подію з життя Спасителя. На сороковий день після Різдва Ісуса Христа Пресвята Богородиця приносить в єрусалимський храм Дитя, щоб очистити себе і пожертвувати небесному Отцеві Сина свого первородного. Марія і Йосиф виконують припис Мойсея посвяти первородних Богові в подяку за те, що колись наслав у Єгипті смерть на всіх єгипетських первородних, а синів Ізраїля спас.

Коли люди чують про посвяту Богові, то пов’язують її з монашим життям або священством. Насправді життя кожного християнина має бути посвячене Богові: неодружених, подружжя, монахів, священиків. Бо всі ми маємо однакову основу духовного життя: походимо від одного Бога, отримали такі самі Тайни Хрещення і Миропомазання. Божі заповіді, як дорога до Господа, однакові для всіх. Також мета кожного життєвого вибору та сама – життя вічне, бути з Христом. Потвердженням цього є слова апостола Павла: „Бо всі ви сини Божі через віру в Христа Ісуса. Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися. Немає юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Хисті Ісусі” (Гл 3,26-28).

Життєвий стан, який вибираємо собі, є лише дорогою до Бога, а не метою. Ніхто не одружується заради одруження. Хлопець і дівчина пов’язують свої долі разом, щоб продовжувати людське життя народженням дітей і осягнути спасіння, життя вічне. Тому подружня любов і вірність – це знак вірності Христові, певність осягнення Божого царства.

Хто стає на дорогу монашого чи священичого служіння, не шукає в цьому легкого життя чи популярності. А намагається відкривати іншим Бога, вести до Нього, свідчити правдивість віри і любові до Господа, бути знаком присутності та любові Христа до людей у щоденному житті. Отож, всі ми йдемо різними дорогами, способами служіння ближнім до однієї мети – бути разом з Ісусом в небі, черпати щастя з Його любові. Апостол Павло так пояснює мету людського життя: „Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе: бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні. На це бо Христос умер і воскрес, щоб і над мертвими, і над живими панувати” (Рм 14,7-9).

Спільна дорога, орієнтири – Божі заповіді, критерії правди і справедливості, цінності життя запевняють добро всім нам, а не лише окремим особам. Це гарантує усім забезпечення життєвих потреб та надійний захист життя.

Одного разу, коли преподобний Макарій молився, почув небесний голос: «Макарію! Ти до сьогоднішнього часу не уподібнився двом жінкам, які проживають у сусідньому місті». Тоді великий подвижник прийшов у це місто, знайшов цих двох жінок і сказав: «Я прийняв на себе великий труд, прийшовши із пустині, щоб дізнатися, як ви живете, отож відкрийте мені свої таємниці». «Чоловіче Божий, - відповіли вони, - чи можна вимагати чогось надзвичайного від тих, які повсякчасно зайняті домашніми справами?» Але преподобний Макарій домагався свого, і тоді вони розповіли: «Ми, дві невістки, дружини рідних братів, п'ятнадцять років живемо разом і за цей час не чули жодного суперечливого слова одна від одної, ми не маємо дітей, а якщо Господь дасть нам, то першим нашим проханням буде допомогти нам їх виховати у вірі і благочесті. Із слугами поводимось ласкаво, неодноразово радимось між собою, щоби вступити у монастир, але не можемо отримати дозволу від чоловіків. Щоб хоч трохи наше життя було схоже на пустельне, то ми уникаємо шумних розмов, частіше буваємо вдома і займаємось господарством». Звідси святий Макарій зробив висновок, що, живучи навіть сімейним життям, можна бути святим і спастися.

Посвятити життя Богові не вимагає від нас якихсь надзвичайних жертв. Це дбати про правдиву, щиру любов, спільне добро, а не особисту користь. Керуватися Божим заповідями, а не власними примхами, самолюбством чи забобонами, людськими віруваннями, мати об’єктивні засади, орієнтири у житті – правда, чесність, справедливість, відповідальність, а не суб’єктивні, самолюбні. Посвятити своє життя Богові – це черпати від Нього любов та допомогу, опіку, захист. Всі маємо свідчити віру і любов до Бога, а не лише духовні особи, як навчає Христос: „Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним” (Мт10,32-33). Кажучи загально – це шукати у всьому Божу, а не людську славу, як радить святий Павло: „Чи ви, отже, їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!” (1Кр 10,31).

Коли у всіх наших вчинках буде щораз більше віри, надії і любові до Бога, так само й Ісус буде виявляти нам ще більше своєї любові, допомоги та опіки. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист