Покайтесь, бо Небесне Царство близько.

Мт 4,12-17

Хрещення Ісуса Христа та нинішня неділя після Богоявлення вводять нас в період дорослого життя Спасителя. Ісус приймає хрещення від Предтечі і розпочинає відкрите служіння.

Євангеліє цієї неділі подає три важливі обставини діяльності Ісуса Христа. Господь переселяється з Назарету до Капернауму – приморського міста, де перетиналися важливі торгові шляхи. Тим самим Христос стає в центрі різних доріг людського життя. Ми бачимо це в чудах, які Він робив для людей в різних ситуаціях і різного суспільного стану.

Слова та вчинки Ісуса стали світлом для людей, яке показало їм правдивий образ Бога та стосунки людини з Ним як зв'язок любові. Цим духовним світлом Господь приніс людям правдиве розуміння Бога, людини, гріха, покаяння та любові, тобто нашого спасіння. Своїм життям і діяльністю Христос дав людям можливість реально побачити і відчути чим і яким є Боже Царство. Це спільнота любові Бога з людиною, Творця зі своїми любими Божими дітьми в атмосфері любові, милосердя, глибокого миру та невичерпної радості.

Коли апостоли шукали пояснення Царства Небесного, Ісус відповів їм: „Царство Боже прийде непомітно; ані не скажуть: Ось воно тут! – або: Он там! - бо Царство Боже є між вами” (Лк 17,20-21). Царство Боже – це спільнота людей об’єднаних одним духом довкола Ісуса. Там, де присутня правда і любов між людьми, там присутній Христос і його царство.

Любов до Бога і ближніх є мірилом присутності Божого Царства серед нас.

Воротами до Царства Небесного є покаяння. Це усвідомлення гріха як перешкоди для участі в нім і що тільки Христос може звільнити нас від цього. Від нас вимагається лише одного – визнати цю правду і дозволити Ісусові увійти в наше життя, впорядкувати його своєю правдою і любов’ю. Тому пригадаємо собі нині, що таке покаяння та як воно повинно відбуватися.

Дехто розуміє, що це стан смутку. Одного разу в пішій прощі до Зарваниці побожні хлопці зробили зауваження дівчатам, які співали релігійні, але веселі пісні, що в паломництві треба каятися, тобто бути смутним, а не радісним.

Хтось розуміє покаяння, як жаль через наслідки певних дій. Для прикладу, алкоголік шкодує, що втратив здоров’я, а ледачий студент, що не склав сесію. Тут шкодують за наслідки, а не за саму дію.

Інші розуміють покаяння, як припинення вчинення деяких гріхів на певний час. Багато людей на час Великого посту залишають шкідливі звички: вживати алкогольні напої, курити, об’їдатися чи допускати інші гріхи. Однак  після закінчення посту, вони надолужують „втрачене” подвійно.

Синонімом слова „покаяння” у Святому Письмі є „жаль”.

Слово «Жаліти» (грецькою „метамеломай”) виникає від поєднання слів „слідом”, „після” і «турбота». Його значення – журба з приводу наслідків, а не самих дій, що їх спричинили.

«Покаяння» грецькою „метаноя” - це поєднання слів „слідом”, „після” і «розум», що означає новий розум , новий спосіб мислення , нове ставлення до життя і до Бога.

У єврейській мові відповідне слово שוב (шув) буквально означає повернути назад, повернутися, і більше вказує на зміну поведінки.

Єврейський термін робить наголос на «зміні дій»: я поступав так, тепер буду інакше; а грецький – на зміну в розумі, зміну способу мислення. Спасенна, розкаяна людина отримує новий розум і нове серце. Вона по-іншому думає і по-іншому живе. Вона шукає відповідь на запитання: «У чому полягає Божа воля?» Покаяння – це не емоційне переживання, яке з часом проходить, і не стан абсолютної безгрішності, а нові відносини, нове життя з Богом, Який віруючого поступово перетворює на святого. Отож, справжнє покаяння – це не лише залишення злих вчинків, а новий погляд на Господа і на себе, зміна зв’язку з Ним, створення нових стосунків з Богом. Це початок Царства Небесного в нас і нашої участі в ньому.

Царство Боже приходить непомітно, коли ми даємо себе у владу Богу, коли все більше підчиняємо свою волю Йому. Воно є близько нас і стає присутнім у нас, коли приймаємо в своє життя Ісуса, як свого Господа і Спасителя. Коли своє горде «я» ми скидаємо з трону власного серця та в покорі просимо зійти туди Христа – справжнього Царя. Тоді воно стає «Царством Божим між нами», розростаючись у стосунки любові з ближніми і стає Царством прощення, миру, доброти, поваги, допомоги, жертви – Царством любові.

Якщо ж Бог не є Царем у нас і між нами через любов, не буде в нас почуття Божих дітей, то як можемо сподіватися почути: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу?» (Мт 25,34). Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Також пропонуємо вашій увазі відеозапис проповіді о. Тараса Свірчука, ЗНІ з Нюарку (США)