Два чоловіки увійшли в храм молитися.

Лк 18,10-14

У роздумах над притчею про митаря і фарисея переважно говоримо про особу митаря і фарисея та їхню поведінку, зокрема про такі теми, як: молитва, гордість і покора, покаяння. Але дуже мало звертаємо уваги на місце, де відбулася ця подія – храм. Сьогодні роздумаємо про значення храму в нашому духовному житті та поведінку християнина в ньому.

Багато важливих наук Ісуса Христа відбулися у єрусалимському храмі. Там Він мав можливість донести правду про Царство Небесне до багатьох людських душ, пробудити у серцях простих людей та книжників і фарисеїв віру, що саме Ісус є тим обіцяним Месією, якого очікував ізраїльський народ.

Сьогодні Христос також навчає людей у храмі зі сторінок Євангелія, щоб зродити в їхніх серцях віру і любов до Господа Бога. Однією із духовних вправ, яка допоможе виховувати у собі добру віру і перевіряти її стан – це наша  відповідна поведінка у храмі. На що слід звертати тут увагу?

Найперше маємо пам’ятати, що храм – це святе місце, Божий дім, місце зустрічі з Богом. Відповідно він потребує належної нашої поведінки.

Поведінка християнина у храмі, зокрема під час богослужінь, свідчить про рівень його віри, тобто поваги та любові або неповаги до Ісуса Христа. Тут варто пригадати слова Спасителя: „Усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили”. Ці слова стосуються як ближніх, так і храму – кожного місця, де Ісус перебуває і об’являє нам свою любов.

Християнин іде до храму шукати Христа, зустрітися з Ним у молитві, Літургії, Святих Тайнах, почути голос Бога в Євангелії та розпізнати Божу волю у житті як дорогу до щастя і спасіння, а не вирішувати лише земні справи.

Храм – це передусім місце особистої та спільної молитви, тому потрібно приходити завчасно, щоб приготуватися до неї. Увійшовши в храм, треба перехреститися й зробити поклін на знак поваги до Ісуса Христа, присутнього в кивоті. Можна, але не обов’язково, підійти до тетраподу, поцілувати на ньому ікону та хрест і стати собі в місці, де хочу помолитися. Якщо хтось запізнився на Літургію, то вже не потрібно молитися приватно, а долучитися до спільної молитви на тому етапі, на якому застав її. Коли вже відбувається Служба Божа і хтось йде приватно молитися перед іконостасом, ходить від ікони до ікони, то поводиться неправильно. Це не побожність, а брак культури, неповага до тих, що моляться Літургію і до самого Ісуса. Така поведінка розсіює увагу людей і відвертає її від Христа. Хто так поводиться у храмі, то не відчуває різниці між собою і Богом.

Необов’язково молитися у храмі перед кожною іконою. Достатньо помолитися до чи після Літургії перед однією іконою або в якомусь одному місці. Бо на всіх іконах той самий Христос і Богородиця, а не якийсь інший. Наша молитва йде до одного і того самого Господа Бога. Успіх молитви залежить не від ікони чи місця, а від стану душі – віри, покори, згоди з волею Бога. Пригадаймо собі молитву митаря і фарисея. Фарисей стояв біля святилища, а митар молився в кінці храму, та Господь здалека побачив і вислухав його. Хто вважає, що успіх молитви залежить від кількості відвіданих ікон, той не має ще правдивої віри. Бо допомогу дають нам не ікони, а Господь мірою нашої надії на Нього.

Про важливість слів Ісуса та Його самого для нас свідчить наша поведінка під час Літургії, вміння відкласти приватні справи (молитву, сповідь), щоб уважно вислухати слова Євангелія та духовну науку. Якщо для когось не важливі слова Євангелія, духовна наука, це свідчить про рівень нашої поваги, любові до Ісуса Христа, наскільки Він Сам важливий для нас.

Храм – це місце зустрічі неба з землею, Бога з людиною, це передсмак Царства Небесного на землі. А Царство Небесне – це спільнота любові Бога з людьми. Ми збираємося в храмі на різні богослужіння, Службу Божу, щоб під проводом священика, як спільнота Божого Царства, разом прославляти Ісуса Христа, дякувати та просити про потрібні ласки. Спільна молитва завжди сильніша, ніж наша особиста. Якщо для християнина не важливо те, що відбувається у храмі, а важлива найперше приватна молитва, тоді вона не є правдивою молитвою, а проявом самолюбства. Тому вона не приносить нам користі.

Оскільки молитва – це розмова з Богом, тому в храмі не повинно бути галасу і пустих розмов. До храму не йдуть розмовляти зі знайомими чи сусідами, обговорювати у кого які справи чи проблеми, новини моди і політики, а розмовляти з Богом, Йому відкривати своє серце і виявляти свій душевний біль та життєві труднощі.

Збираючись до храму на богослужіння, важливо також приготувати себе зовнішньо. Богослужіння – це час для зустрічі християнина з Богом, тому потрібно приготувати й відповідний одяг для спільної молитви. Адже християнське богослужіння за своєю природою спільнотове, тому, беручи в ньому участь, маємо пам’ятати про присутність інших на молитві. Наш зовнішній вигляд не повинен жодним чином відволікати увагу інших від того, що відбувається у храмі. Цей одяг має бути в міру святковим, чистим, а одночасно скромним і не привертати надмірну увагу. Відповідний зовнішній вигляд християнина, який збирається до храму на богослужіння, є виявом його поваги до себе самого, своїх ближніх – інших вірних у храмі, а також до самого святого місця – Господнього дому, в якому вірні збираються на молитву. Християнин йде до храму не для того, щоб на нього звертали увагу, похвалитися своїм зовнішнім виглядом, новим одягом чи взуттям, а шукати Бога. Наша увага має бути звернена на Христа, а не на себе, щоб заспокоювати свої пристрасті. Богові не потрібне наше тіло, гарний вигляд, а краса душі – покори, довіри, послуху Божій волі, як навчає апостол Петро: „Я справді розумію, що Господь не дивиться на особу, а в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому приємний” (Ді 10,34-36).

Дітей батьки повинні привчати до спільної молитви з раннього віку особистим прикладом. Приходячи до храму з дітьми, треба слідкувати, щоб вели себе спокійно, чемно і скромно. Якщо ж дитина поводиться шумно, почне плакати або кричати, батьки повинні одразу ж винести або вивести її з храму. Не слід дозволяти дитині їсти у храмі, крім тих випадків, коли роздають благословенний на литії хліб або Артос на Пасху.

Коли йде мова про релігійне виховання, то малих дітей бажано тримати в церкві під час богослужінь біля себе, не давати їм вільно бігати по храмі, бавитися іграшками, щоб вони відчували особливість цього місця, межі своїх дій, що у світі є певний порядок, закони, а не вседозволеність. Деякі батьки дозволяють дітям вільну поведінку в храмі для спокою, пояснюючи це їхнім енергійним характером. Але це велика помилка. Сьогодні вони не слухають ваших слів, науки Ісуса, а завтра відкинуть, зневажать вас самих, відкинуть науку Христа, відкинуть Бога від себе, зі свого життя.

Хто ходить часто до храму, можна вважати його побожним. Але його поведінка у храмі не завжди буває побожною. Якщо під час богослужінь людина зайнята своїми молитвами, цілуванням ікон – власною побожністю, то цим не прославляє Бога, бо зневажає інших, котрі моляться, розсіває їхню увагу своєю поведінкою. Така особа цілує Євангеліє на тетраподі, молиться „Отче наш” і говорить Богу „хай буде воля твоя”, а не думає в той час про інших, а про себе. Тому її поведінка лицемірна, бо вона не слухає і не виконує Божої правди, а слухає себе, свої бажання. Скільки, отже, поваги проявляємо до святого храму, до того, що відбувається у ньому, стільки поваги, тобто любові дарує нам Ісус. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Також пропонуємо вашій увазі відеозапис проповіді о. Миколи Бичка, ЗНІ з Нюарку (США)