«Отче, Я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватись твоїм сином»

Лк 15,11–32

Церква, готуючи нас до Великого посту, минулої неділі у притчі про митаря і фарисея вказала на перший крок до навернення — це покора й щира молитва. Історія митаря й фарисея була також нагодою для роздумів на певним проявом віри, чи Бог справді є основою мого життя, яка дає певність спасіння. Першим середником у побудові зв’язку віри та життя з Богом є щира й покірна молитва. А де покора і скруха серця, там відкрита дорога до Божого милосердя.

Цієї неділі притчею про блудного сина Ісус показує, як виглядає повернення до Бога на практиці. Або як зростає віра, як Господь стає основою життя – це особисте пізнання Бога, Його любові й сили та власної гідності в Божих очах.

Кожний, хто через гріх залишає Бога й шукає щастя поза Ним, рано чи пізно буде змушений сказати разом із блудним сином: "Встану та й піду до батька мого" (Лк 15,18). Та промовляти разом зі святим Августином, що довгі літа був блудним сином: "Неспокійне наше серце, Боже, доки не спочине в Тобі".

Проблема обох синів у притчі – це недостатнє пізнання батька. Молодший син не пізнав усієї любові батька, тож не мав ще довіри до нього, тому вирішив піти у світ і самостійно будувати своє життя. Старший син, хоч постійно перебував вдома, але не відчував себе сином, лише слугою. Не усвідомлював того, що батько готовий зробити для нього все, щоб він був щасливим.

Молодший син, перебуваючи на чужині, швидко розтратив своє майно. Коли в тім краю настав голод, він почав бідувати й найнявся на роботу пасти свині, але ніхто не давав йому їсти. Переживаючи крайню нужду, син почав згадувати собі життя в рідному домі, становище слуг, які живуть краще від нього. Що любов батька до слуг є більшою, ніж любов панів до робітників у чужому краю.

У цій притчі, з ким би кожен із нас себе не ототожнював: чи то з батьком, чи зі старшим братом, чи з молодшим, – звернімо увагу на одну річ, на головніше, що дало молодшому синові відвагу повернутися до батька. Причиною цього було те, що в дитинстві він відчув усю глибину батьківської любові, хоч глибоко не усвідомлював її. І саме пам’ять про досвід цієї любові збудила в ньому віру й надію, що батько прийме його назад. А віра дала силу залишити чужий край і вернутися додому.

Про важливість особистого пізнання Бога навчає апостол Іван: ,,Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі й Бог перебуває в Ньому”. Хто має міцний зв'язок любові з Богом, він допомагає наповнити життя присутністю і любов’ю Бога. А покликання апостола Натанаїла Іван описує словами: ,,Що доброго може бути з Назарету?” – запитує Натанаїл. ,,Мовить до нього Филип: ,,Прийди й подивися”. Коли Натанаїл зустрівся з Ісусом, Спаситель сказав про нього: ,,Ось справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства”. Ці слова зродили в Натанаїла віру й довіру до Христа: ,,Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїля” (Йо 1,49). Апостол Павло так пояснює важливість пізнання Бога: ,,Коли б спізнали (мудрість Божу), то не розп'яли б Господа Слави” (1Кр 2,8). А псалмопівець каже: ,,Спробуйте й подивіться, який добрий Господь” (Пс 33, ).

В одній сім’ї була віруюча дружина й невіруючий чоловік – комуніст. Коли в них народився син, батько не дозволив охрестити його. Він говорив, що Бог не має відношення до його життя. Йому у всьому допомагає партія: дає освіту, роботу, зарплату, житло. Син з дитинства хворів і ніякі лікарі не допомогли йому. Він помер у віці десяти років. У першу річницю смерті батьки готувалися поїхати на могилу сина. Перед дорогою батько приліг на диван і заснув. Йому приснився сон: побачив красивий сад, радісних дітей, а в кінці саду під кущем свого сина з брудним лицем. Тато запитав сина, чому він не бавиться з іншими. На це син відповів, що його не пускають до дітей, бо він нехрещений. У цей момент батько пробудився. Він розповів про свій сон дружині, що бачив живого сина й тепер повірив, що Бог існує. Смерть сина привела батька до пізнання Бога й навернення. Після цього він взяв шлюб із дружиною й розпочав християнське життя.

Кожному з нас важливо пізнавати Божу любов, постійно пам’ятати про люблячий образ Бога у праці над освяченням і в боротьбі з труднощами, спокусами, гріхами. Бути свідомими, що, незважаючи на свої гріхи, ми завжди можемо прийти до нашого Отця з покаянням, віднайти любов, спокій і радість у житті.

Пізнавши Божу любов, зможемо проявляти її у стосунках з нашими ближніми, незалежно від їхньої поведінки, яким завжди маємо дарувати любов. Любов, за Іваном Богословом, – це Бог, отже, дарувати іншим любов означає дарувати їм Бога. Тоді можемо бути певні, що цей досвід Бога вони відчують, а згодом усвідомлять і зможуть повернутися до Отця, як блудний син. Даруймо іншим людям любов, любімо їх і наша любов неминуче колись проросте, дасть свої плоди. Як любов Бога до нас дарує нам щастя і спасіння. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист