Але один самарянин… надійшов на нього і, побачивши його, змилосердився.

Лк 10,25-37

Початок 21 століття позначився стрімким розвитком науки і сучасної техніки. Хоч покращився матеріальний рівень життя, але духовність і мораль людей не стала вищою, а навпаки знизилась. Під впливом всякої вигоди тіла людські серця стали черствими, нечутливими до потреб ближніх. Людьми часто керує дух індивідуалізму – дбання про особисте, а не спільне добро. Тому нині важко надіятися на безкорисливу допомогу від ближніх.

Але народна мудрість каже: „Світ не без добрих людей”. У теперішньому самолюбному світі існують також і добрі люди, які мають шляхетну, безкорисливу любов.

В одному українському селі залишилася самотня старенька бабуся Ніна Никифорівна, якій уже 91 рік. Її єдина дочка загинула в автокатастрофі за кордоном, коли синові було шість років. Бабуся залишилася сама з внуком Дмитром, якого дуже любила й виховувала з усією материнською любов’ю.

Дмитро вивчився і працював рятувальником у горах. Одного дня він загинув у страшній автокатастрофі. Внука поховали на сільському цвинтарі. На могилі поставили дерев’яний хрест. Кожної неділі Ніна Никифорівна ходила пішки на могилу Дмитра. Бабуся дуже хотіла поставити на ній гарний пам’ятник, однак мізерної пенсії не вистачало, щоб зібрати потрібні гроші.

На Провідну неділю Никифорівна пішла на цвинтар помолитися біля дерев’яного хреста. Та коли прийшла, була здивована. На місці хреста стояв великий і дуже красивий гранітний пам’ятник. За кільканадцять метрів з-під великої ялини за нею спостерігав молодий чоловік. Це був бізнесмен, який раніше приїздив до Никифорівни купити у неї земельну ділянку. Він довідався про це з оголошення.

Коли особисто зустрівся з бабусею, яка розповіла незнайомому чоловікові всю історію свого життя, вирішив зробити їй подарунок – безкоштовно поставити пам’ятник на могилі. Колись сам зростав у сиротинці. Сергій, так його звали, завжди мріяв про родину. Його усиновила жінка, яка варила в сиротинці їсти і не мала дітей. Вона фінансово допомогла йому вивчитися і знайти роботу. Тому Сергій дуже любив її, змалечку знав ціну грошам і, коли виріс, став дуже успішним, розбагатів.

Як померла його мама-опікунка, Сергій невдовзі зустрівся з Ніною Никифорівною, яка нагадувала його другу маму. У її очах побачив щось близьке для себе: ця жінка всю себе присвятила іншій людині, і в її очах він побачив вогник того тепла, який горів в очах його бабусі-мами. Це спонукало Сергія поставити пам’ятник бабусиному онукові за власний кошт. Односельці допомогли йому з роботами. Та на його прохання все залишилося в таємниці, бо така воля Божа.

Соромно стало односельцям, що ніхто з них не допоміг бабі Ніні. А цей чужий чоловік подав усім науку людяності.

Пізніше бабуся Ніна все ж довідалася про свого благодійника. Вона говорила: „Коли після Великодня по землі ходить сам Господь, стаються справжні дива”. Заповіла свою хату та землю на користь села і попросила, щоб на цьому місці після її смерті збудували дитячий садочок, якого селу дуже бракує.

У народі існує вислів: „Хто пережив голод, той знає ціну хліба”. Більшість заможних людей не мають особливої чутливості до потреб убогих. А якщо помагають комусь, то більше з обов’язку, ніж із любові. Тому й каже народна мудрість: „Ситий голодного не розуміє”. Хто ж пережив у житті нестачу хліба чи одягу, відсутність батьків чи брак їхньої любові, терпіння від важкої хвороби, той зрозуміє людину в подібному становищі та радо поспішить їй на допомогу.

Господь справді ходить по землі не тільки на Великдень, а й кожного дня. Про це Ісус виразно сказав: „Усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили” (Мт 25,40).

Коли любов Христа глибоко діткнула чиєсь серце, воно залишиться відкритим, готовим поділитися цією любов’ю із ближніми, відчує у них потребу любові у вигляді певної допомоги.

Проста і щира душа має очі віри і любові, тому бачить і радо спішить любити Ісуса у своїх ближніх, поділитися з ними Божою любов’ю. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист