«Послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні».

Мт 21,33-42

Слухаючи притчу про виноградник і нечесних слуг, бачимо, що в центрі подій є боротьба за плоди. Господар очікує належну частину плодів, а слуги намагаються привласнити все собі. Недавно ми роздумували над притчею про немилосердного слугу, який отримав прощення боргу, але не приніс плоду милосердя до свого товариша. Бо не пізнав у прощенні дар милосердя від свого пана.

Подібне бачимо у нинішній притчі про виноградник. Один чоловік-господар насадив виноградник і все приготував, щоб із нього отримати вино у свій час. Для цього найняв робітників. Їхнім завданням було доглядати та пильнувати виноградник. Господар дає робітникам можливість отримати заробіток без великих витрат. Але які плоди своєї праці вони приносять? Коли ж настав час винозбору, чоловік послав слуг, щоб вони принесли йому належну частину плодів. Однак робітники дуже жорстоко поставилися до слуг, яких господар посилав: одних б’ють, інших каменують, деяких убили. А в кінці вони вбили сина господаря, якого він послав.

Який властиво плід принесли ці нечесні робітники? Жорстокість і самолюбство. Чому так сталося? Бо забули або не пізнали у приготованих для них умовах праці велику любов господаря. Чоловік під час винозбору очікував лише частину отриманого вина, а решта належала робітникам. Але коли людині бракує любові й нею керує самолюбство, вона забуває про всіх і все, думає тільки про себе. А декого вважає навіть своїми ворогами, які допомагали їй у праці. Тими ворогами бувають життєві події, обставини або люди, які Бог посилає нам, щоб завдяки ним ми здобували у житті добро для себе.

Виноградником, який Бог дарував нам, є наше життя. Господь дав нам життя, щоб ми його правильно вживали і використовували, приносили добрі плоди: вино любові і Божу славу, спасіння душі. Лише в контексті вічності наше життя може мати вартість. Якщо Бог подарував нам життя, то Він очікує, щоб ми правильно його використовували й приносили добрі плоди в тих чи інших життєвих станах. Життя остаточно не є нашою власністю, а Божим даром, ми лише використовуємо його для свого освячення й колись станемо перед Богом, щоб принести з нього плоди любові та життя вічного.

Одну багату жінку відвідали друзі, які були проїздом у її місті. Під час бесіди до кімнати, де вони сиділи, нянька ввезла на візочку 10-ти річну паралізовану дівчинку. „Це моя дочка, - з сумом сказала жінка. Десять років я плекаю її, годую, одягаю і мию, але вона не може навіть вимовити слово „мама”, бо не розуміє, що воно означає”.

Ця дитина була хвора й німа. Справді, яке то горе для матері, яка мусить утримувати й піклуватися про дитину, яка навіть не усвідомлює, що з нею.

Таке саме становище грішників перед Богом. Вони користуються усіма Божими благами, але не знають Бога та Його любов. Господь про них піклується, а вони мовчать словом і ділом, неначе не вміють дякувати. У таких людей хвора душа і її треба лікувати від байдужості та самолюбства.

Наше життя – це величезний скарб. І питання в тому, куди ми його вкладаємо. А ми неминуче кудись його вкладаємо: у власну славу й дочасність або у Божу славу та вічність. Тому каже апостол Павло: „Хто вважає на дні, ради Господа на них вважає; і хто їсть, ради Господа їсть, бо ж дякує Богові; і хто не їсть, ради Господа не їсть і дякує Богові. Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе: бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні” (Рм 14,6-9). Тож використовуймо його правильно – для любові Бога та ближніх, то потім у вічності будемо мати з цього прибутки – радість вічного життя. Амінь.

о. Мхайло Чижович, редемпторист