Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно.
Мт 19,16-26
Достаток у Старому Завіті був знаком Божого благословення, щастя для людини. У відповіді Ісуса на питання про життя вічне юнак почув щось протилежне цій правді, не знайшов потвердження своєї уяви про щастя у земному достатку. Це розчарувало, принесло неспокій у його душу, оскільки почув від Ісуса Христа інший образ Бога і розуміння щастя.
Хоча живемо у 21 столітті – епоху високої цивілізації, однак кризи, розчарування не оминають нас. У світі зауважується певний парадокс: нас постійно оточують нові наукові відкриття, щораз сучасніша техніка, технології, але від цього не покращується саме життя, стосунки між людьми. Серед людей є багато незадоволень щодо життя: мало роботи, зарплати, високі ціни. Попри вигідні умови життя, люди розчаровуються самим життям. Проявом цього є різні види залежності: ігроманія, наркотики, алкоголізм, жебрацьке життя(бомжі), самогубства, вбивства.
Розчарування людей життям пов’язане не тільки з його матеріальним виміром. Воно проявляється також і в духовній сфері. Хтось розчаровується церквою: її діями, наукою, поведінкою людей або навіть вірою, молитвою, духовним життям – самим Богом.
Чому так стається? Не тому, що Бог, віра чи молитва виявилися неправдивими. Бо не здійснилися бажання людини. Причина цього одна – особа не пережила молитву, Службу Божу, Святі Тайни як зустріч із Христом, а як звичай, мало пізнала Його. Люди часто шукають у молитві дари, а не самого Бога. Тим самим не знають, не пізнають Ісуса, тому розчаровуються, мають сумніви щодо Його допомоги, любові до нас. Через це перестають молитися, брати участь у Літургії і Святих Тайнах.
Ще одна причина розчарування – хибне розуміння віри. Віра сприймається багатьма як магія – щось має статися, зробитися само, а не співпраця з Христом, праця над собою. Не знаючи Христа і не розуміючи Його науки, люди не бачать сенсу покори і терпінь. Вони хочуть отримати все швидко і відразу. Коли ж так не стається, то розчаровуються у своїй вірі, молитві до Бога.
Криза віри – це певна зрада Христа через маловірство (забобони, ворожбу), шукання приємності у світі: багатстві, владі, славі.
Бог досконалий у собі й ніколи не зрадить, не розчарує у своїй любові до людини.
То людина мало знає Ісуса, не розуміє Божу волю, тому й розчаровується в Ньому, а радше зустрічається з плодами своєї слабкої віри в дійсності. Коли хтось у тих самих обставинах життя отримує чудесне оздоровлення з невиліковної хвороби, народжує дітей, незважаючи на неплідність, – це ставить під сумнів проблему розчарування у всемогутності та любові Бога до людини. Якщо Ісус через чуда виявляє любов одним, то також любить і інших, але одні розпізнають її, бо вповні довіряють Богові, а інші не розпізнають цю любов, бо замало мають довіри та щирої любові до Ісуса Христа.
Існує одне стародавнє оповідання, що в одному місті проживав юнак - дуже злий і зіпсований безбожник. Одного разу він вийшов із міста і там, на широкому полі, почав страшно проклинати Господа Бога. У своєму божевіллі він витягнув меч, підніс його вгору, до неба, і промовив на повний голос: „Боже, вбий мене, якщо Ти є Богом і маєш силу”. І ось що сталося. Юнак побачив, що з неба повільно злітає листок білого паперу і падає йому до ніг. Він підняв цей листок і прочитав золотими літерами написані слова: „Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї” (50 псалом). Юнакові стало страшно, що Бог не карає його за гріхи, а ще подає йому Своє милосердя і покаяння. Сльози жалю виступили з його очей, він впав на коліна, і щиро дякував Богові, прославляв Його за таку велику доброту. Відтак навернувся всім серцем і почав покутувати за свої гріхи.
Хто у духовному житті шукає найперше Божу правду та самого Бога, тому Господь зажди дає знаки своєї любові, відповідає на його молитви. У такої людини не будуть виникати думки, що немає сенсу надіятися на Бога, звертатися до Нього по допомогу. Бо як ми віримо в Ісуса, так надіємося на Нього і настільки відчуваємо Його любов у житті. Хто що шукає, те й знаходить. Хто шукає Ісуса, той знаходить любов і щастя, хто шукає лише дари, той шукає себе. Така людина наповняє добром свою руку, а душа залишається пустою. І про цю пустку свідчать почуття розчарування, зневіри у добрі в світі, знеохота до самого життя.
Апостол Павло у листі до Римлян пише: „Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний” (Рм 5,5).
Якщо ми нашою молитвою, участю у Службі Божій і Святих Тайнах будемо вливати найперше Божу правду і любов у наші серця, тоді й отримаємо відповідні плоди: виразно побачимо присутність, допомогу та любов Ісуса у нашому житті. Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
Також пропонуємо вашій увазі відеозапис проповіді о. Ігора Колісника, ЗНІ з Нюарку (США)
Авторизуйтесь
Щоб залишати коментарі, авторизуйтесь за допомогою аккаунта у соціальних мережах
Авторизуйтесь
Щоб залишати коментарі, авторизуйтесь за допомогою аккаунта у соціальних мережах