Піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.

Мт 19,16–26

Історію багатого юнака можна назвати уроком правдивої віри або пошуку щастя з Богом. Щоб зрозуміти значення цієї історії, звернімо увагу на кілька моментів у ній.

Як бачимо, юнак старається провадити добре духовне життя, бо виконує усі Божі заповіді. Однак не має ще цілковитої впевненості щодо свого спасіння, відчуває в серці сумнів, чи зробив усе потрібне для життя вічного. Тоді вирішив звернутися за порадою до Ісуса, що саме потрібне для життя вічного.

Подібно, як юнак, ми також віруємо в існування Бога й життя вічного, виконуємо заповіді, релігійні традиції. Але коли приходять труднощі, виникають якісь складні запитання, чи ми завжди й у всьому шукаємо поради в Ісуса, чи Бог є для нас єдиним, надійним джерелом допомоги? Чи покладаємо усю надію на Бога, а не на себе чи на світ? Бо існує чимало випадків, коли люди не до кінця вірять у всемогутність Божу, а шукають помочі в забобонах, у ворожок та всяких шкідливих звичках.

Бачимо, що Христос дав юнакові подвійну відповідь. Господь потвердив відому істину, що першою основою спасіння є виконання заповідей. Вони становлять для нас надійну дорогу до Божого Царства.

Цим Спаситель об’явив ще одну правду, що Бог постійно з нами. Він завжди відповідає на всі наші прохання, надає потрібну допомогу та опіку в небезпеках. Проявляє вірність своїм словам: ,,Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені і я облегшу вас” (Мт 11,25), ,,Того, хто до мене приходить, я не відкину” (Йо 6,37). Тому святі кажуть, що Ісус є набагато ближче до нас, ніж ми самі до себе. Бог любить нас безмежно, набагато більше, ніж ми любимо самих себе.

Назвавши усі заповіді, Ісус порадив юнакові поділитися своїм майном із бідними, а тоді піти за Ним. Насправді Христові не йшлося про саме майно. Він запропонував юнакові найкращу дорогу до неба – довіритися Йому. Тоді буде впевнений, що з Його допомогою здобуде життя вічне. Почувши пораду Ісуса роздати майно, юнак засмутився, бо не мав довіри до Бога. Більше надіявся на себе, ніж на Господа.

У саду діти наставили декілька сілець, щоб наловити собі пташок. І трапилося так, що туди залетів орел. Він не замотався у сільця, бо вони були маленькі, але з'їв усю приманку, тоді розправив свої могутні крила, змахнув ними, щоб злетіти у небесні простори, та це йому не вдалося. Він одним кігтем зачепився за маленьке сільце і, хоч мав могутні крила, не міг злетіти, бо сільце його не випустило.

Щось подібне буває з багатьма християнами, які вірять у Бога, ходять до церкви, слухають Христову науку, бажають піти до неба, але мають якийсь гріх, якого не хочуть вирвати й викинути зі свого серця. І з ними трапляється так, як з цим орлом: вірують в Бога, але не можуть тісно з’єднатися з Ним, цілковито довірити себе в опіку Ісусові.

Коли звертаємося до Ісуса по допомогу, то іноді не бачимо або не отримуємо її, бо не все готові прийняти Божу волю. Бо наша молитва часто наповнена духом самолюбства, щоб Бог дав нам те, що хочемо, або зробив так, як ми хочемо. Тим самим нам бракує довіри до Бога. Ми часто більше надії покладаємо на себе, ніж на Ісуса.

Кожен із нас постійно щось здобуває. Спочатку знання, потім досвід, різні матеріальні речі. Ми всі чимось володіємо, кожен із нас чогось досягнув у житті. З одного боку, віримо в Бога, живемо християнським життям, але з іншого - дуже часто покладаємося на те, чого ми досягнули в житті, на власний достаток: свої знання, досвід, майно... Тим самим більше довіряємо собі, ніж Богові.

Царство небесне й життя вічне невидимі для нашого зору. Ми не бачимо видимої дороги, яка веде до неба, а пізнаємо її в дусі віри. Тож для певності спасіння важливо не тільки дбати про побожність, а також навчитися довірити Христові. Коли будемо в єдності з Ісусом, Він запевнить нам життя вічне. Амінь. 

о. Михайло Чижович, редемпторист