Ми всі як християни визнаємо, що Святе Письмо займає одне з центральних місць в нашій вірі. Навіть якщо самі його не читаємо або ж робимо це вкрай рідко. Святе Письмо – це книга, яка, порівняно з іншими, друкується і купляється найчастіше і найбільше. Практично в кожному домі вона є. І навіть може дивувати, як широко використовуються певні думки чи цитати, присутній в ній, хоча й не афішується, що це думка звідти. «Що посієш, те й пожнеш», «хто не працює, хай не їсть», «Бог дав – Бог забрав» і багато інших приказок, якими оперуємо, знаходимо в Біблії, написаній десятки сотень років тому. Але яке місце в нашому житті Святе Письмо займає на практиці? Чи те, як ми користуємося цією книгою, відповідає тому, чим вона є і для чого призначена?

Святе Письмо – це книга, яка містить Боже слово, адресоване кожному. Це – слово життя, яке в свій спосіб розкриває Божий задум нашого щастя і спосіб його реалізації. А коли говоримо про слово Бога, то маємо ставитися до нього саме як до слова Божого, як до вияву його присутності між нами. Слово Боже – це те, що спрямовує наше життя, провадить, змінює нас, те, що визначає наше життя. Часто доводиться спостерігати щось інше – як люди «використовують» (в прямому значенні) Боже слово: не керуються, а користуються ним у власних цілях; коли Боже слово перетворюється на засіб для досягнення власних (часто егоїстичних) цілей, для заспокоєння свого сумління, для виправдання своїх вчинків, які не можна назвати згідними з Божою волею тощо. Це явище, яке можна описати швидше як маніпулювання Божим словом, в різний спосіб. Далі в цій статті хотів би приглянутися ближче до деяких з них, які є поширеними.

Мабуть, найпоширеніший спосіб «маніпуляції» Божим словом – це коли воно займає маргінальне місце в нашому житті: коли ми звертаємося до нього тільки тоді, коли нам це необхідно, або ж коли нема чим цікавішим зайнятися. Читати з вірою Святе Письмо – це також спілкуватися з Богом, який є особою. Що можемо сказати про місце в нашому житті людини, до якої звертаємося лише при гострій необхідності або коли інші, цікавіші, нам не доступні в цей час? Навряд чи така особа займає центральне місце в нашому житті… Та й близьких відносин не побудуєш з людиною, якій не присвячуєш достатньо часу. Тому: ким для мене є Бог, які відносини з ним я хочу будувати?

Ще одна болюча тема – це коли люди виривають певні цитати (чи окремі уривки) з Біблії з їхнього контексту і оперують ними, щоби підтвердити власну думку і позицію. Насправді ми не зрозуміємо того, що хоче сказати нам Господь у Святому Письмі, поки не наважимося уважно і з молитвою прочитати його ціле, не боячись шукати правильних відповідей на питання, які в нас виникають при читанні. Тим більше не зможемо ділитися багатством Божої мудрості і правди з іншими. Бо переказувати окремі цитати у вигідному для нас контексті – це швидше «пліткування», а не ділення Доброю Новиною (Євангелієм).

Читати Святе Письмо як просто книгу з певною інформацією і не більше – також приклад того, як ми марнуємо Боже слово. Марнуємо, тому що не дозволяємо йому торкнутися нашого серця і зцілювати, перемінювати його. Таке «просто читання» не дозволяє отримати того, що Бог пропонує нам у Святому Письмі. Біблія – це книга віри, і те, що там є, потрібно приймати з вірою, читати з молитвою, «обговорювати» з Тим, хто написав її (звісно, через певних людей).

Трагічно, як на мене, коли люди відривають Святе Письмо від середовища, в якому вона була утворена – Церкви. Як часто можна почути чи побачити, як цитати зі Святого Письма використовують, щоб «спростувати», скритикувати вчення Церкви. Немовби Біблія (а точніше – те, як я її розумію) – це все. Однак, Святе Письмо – це книга, написана (під натхненням Святого Духа) в Церкві і для Церкви (в спільноті віруючих і для спільноти віруючих). Святе Письмо – це свого роду сімейна книга, щоденник сім’ї (в даному випадку – Церкви). І хто, як не ця сім’я, розуміє її суть, бо в ній описаний її досвід віри і пережиття Бога. Дивно, коли хтось приходить до вас додому з вашим сімейним щоденником і каже, що ви неправильно розповідаєте про те, що і як ваша сім’я переживала. В цьому контексті хочу пригадати вчення догматичної конституції «Dei Verbum»: «Священне, отже, Передання і Священне Писання тісно між собою пов’язані й взаємодіють. Бо обоє, випливаючи з того самого Божого джерела, якоюсь мірою зливаються в одне, і прямують до однієї і тої самої цілі. Бо ж Священне Писання є словом Божим, оскільки під натхненням Божого Духа його записано письмом; а Священне Передання – слово Боже, Христом Господом і Святим Духом доручене апостолам, передає в цілості їх наступникам, щоб, за просвітленням Духа правди, його своїм проповіданням вірно зберігали, викладали та поширювали; звідси то походить, що Церква свою певність про все об’явлене черпає не з одного тільки Священного Писання. Тож одне і друге треба приймати й пошановувати з однаковим почуттям відданості й пошани» (DV 9).

І кілька слів про ще один «цікавий» підхід до Святого Письма як Слова Божого, який є досить «популярним». Деякі люди, прагнучи «пізнати Божу волю» чи «почути Боже слово», навмання відкривають Біблію і читають те, що їм попалося (на що натрапили). Це начебто є Божим словом для них в цю хвилину. Часом це гарно обрамлюється в молитву. Якщо проаналізувати такий підхід, то неважко побачити в ньому конкретні магічні елементи. Якщо говорити про Святе Письмо як Боже слово, то таким воно є тільки якщо брати Святе Писання в його цілісності та контексті. Спосіб, про який тут йдеться, ігнорує це. Як на мене, це може бути непоганим способом молитовного читання Святого Письма, коли вибираєш окремий уривок і розважаєш над ним (чи краще сказати дивишся на свій досвід і переживання у світлі Божого слова): який меседж міститься в цьому уривку. Але тільки тоді, коли ти знаєш Святе Письмо, коли розумієш контекст цього уривку і його місце в Біблії. Але просто читати випадкові слова як Боже звернення до тебе – це підхід, який має в собі небезпеку перетворити Боже слово в інструмент магічного «привласнення» собі Бога і його слова, «підпорядкування» його собі, узалежнення його від випадковості, «долі».

На завершення пропоную прочитати і роздумати над уривком з другого послання Петра: «Не за байками бо, хитро вигаданими, йдучи, об'явили ми вам потугу й прихід Господа нашого Ісуса Христа, але бувши наочними свідками його величі. Бо він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли до нього прийшов такий голос від величної слави: «Це мій син любий, якого я вподобав». І цей голос ми чули, як сходив з неба, коли ми були з ним на святій горі. І маємо ще сильніше пророче слово. Ви добре робите, вважаючи на нього як на світильник, який світить у темнім місці, аж поки почне розвиднятись, і рання зоря зійде в серцях ваших. А насамперед знаєте, що ніяке в Письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення. Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише, ведені Святим Духом, промовляли святі люди від Бога. Були в народі й пророки неправдиві, як і між вами будуть учителі ложні, які введуть погубні єресі й, відрікшися Владики, що відкупив їх, наведуть на себе скору погибель. Сила людей піде слідом за їхньою розбещеністю, і через них дорога правди буде зневажатися. У зажерливості, оманними словами торгуватимуть вони вами; засуд на них уже здавна не бариться, і погибель не дрімає. Бо коли Бог не пощадив ангелів, які були згрішили, а кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд; […] то Господь знає, як визволяти побожних від спокуси, неправедних же, призначених для кари, тримати на день суду; особливо тих, які лише шукають брудних похотей тіла і зневажають Всевладу» (2 Пт 1,16–2,10).

о. Назар Саврас, редемпторист

З сайту редемптористів у Тернополі